Після шоку першого потрапляння в Бахмут він пригощав мене суші і розказував веселі історії зі свого життя; після нічного обстрілу в Покровську я не могла зізнатися іспанському колезі, як мені страшно і як близько ми були до смерті. Льоша ж тоді серед ночі зміг знайти правильні жарти, щоб врятувати репутацію безстрашності українських журналістів. Він завжди їх знаходить, ці кляті правильні слова. У мене ж для нього сьогодні їх немає.
Навесні 2023-го він запросив мене на заручини і з кращим другом Сергієм закохав у Донеччину, а цієї зими після довгого «ніяк» лікарняних палат, серед тотальної безвиході, у синьому світлі їхніх бліндажів буде надія — і ці хлопці знову повернуть мені бажання жити.
Їхня історія стала ключовою на цій війні, точніше вона давно вже вийшла за межі історії.
— Що ти хочеш, щоб я тобі розповів? Ти і так все про нас знаєш, — каже мені Льоха. У його голосі немає і натяку на звичну насмішкуватість.
Так, знаю. Якби Сергій прочитав потім цей текст, він сказав би мені в черговий раз незадоволеним тоном:
— Ой, Оля, не треба з мене оце знов героя ліпити..
А я відповіла б: «Тебе спитати ще забула. Не вчи мене робити мою роботу».
Йому було б незручно, що я знову пишу про нього. Після прочитання тексту він коротко похвалив би: «Та ну, харашо ж написано» — і зашарівся б. Потім, послухавши б учергове, як я щиро дивуюсь історії про «за хвилину до смерті», Сергій дещо ображено зауважив би:
— От якось завжди думаєш, що оці всі твої інші знайомі — серйозні воїни, а ми тут так. Ми тут вже четвертий рік. І в пиздячках побували. Я кожен кущ знаю в цій Костянтинівці (прифронтове місто, яке Росія стирає з лиця землі).
Мене часто запитували іспанські колеги, чи знайшла я Бога на передових. Я знайшла там інший вид релігії. Віру в людину. Я втрачала віру в європейських партнерів, в журналістику, але в них — ніколи. А ще я вірила в те, що Олексій із Сергієм повернуться одного дня додому. Що вони побудують сім’ї, про які так мріяли. Що Сергію нарешті пощастить у коханні. «Він просто не встиг», — скаже потім його друг Владік.
Я бачила їхній подвиг і героїзм. Подвиг, як написав у своїй книзі мій дід — генерал, Герой Радянського Союзу, — це вибір. Вибір щодня вставати о 5-й ранку, переживати по декілька обстрілів за день, захищати небо Донеччини, спати в бліндажах. А потім втомлено обіймати єдину радість — кота Валентина, дивитися декілька тіктоків і провалюватися в короткий сон. Лишатися, попри втому, відсутність здоров’я. Знаходити час написати коротке повідомлення мамі й мовчати про те, як важко, щоб її не засмучувати.
Серьога червонів від незручних особистих питань, при цьому на війні як командир впевнено організував своїх «вафледронів», за яких говотовий був померти. Нарікав, що у свої 28 схожий на діда, занудно шпетив би за те, що зроблено неправильно. Він насміхався з мого фемінізму, але при цьому на мої скарги про стереотипне ставлення про жінок на війні завжди казав: «Ну ми ж з Льошею так не думаємо. Шли ти їх усіх. Ти ахуєнний воєнкор. Ти от нас як тоді під Бахмутом прикривала». Потім весело поміхнувся б і допоміг би підняти й застебнути важку броню.
«З мене такий собі підтримувальщик», — казав він завжди, але його друзі не погодилися б. Владік, найкращий друг із цивільного життя, казав, що в складних ситуаціях він, Сергій, був завжди поруч.
Тієї п’ятниці Льоша мав святкувати своє тридцятиріччя, мала приїхати його наречена Каріна — і вони разом сміялися б та обговорювали б організацію майбутньої події — планували влітку весілля, а Сергій мав бути їхнім свідком.
Це був ранок перезмінки, який тут має особливу магію. Ця магія була у тих тридцяти хвилинах, поки закипала ранкова кава, у двох-трьох жартах про смерть, у звуках українського репу про солдатське нелегке життя, який так любив Сергій. У донецьких дорогах, освітлених вранішнім сонцем.
— Чи ти відчуваєш, що це найкращий час?
— Для мене найкращий час тоді, коли я можу поспати, — відповідав він. А потім додавав: — А взагалі-то ти, мабуть, права — це той час, коли я можу зустрітися з Льохою.
У день смерті він встиг привітати друга з днем народження. Друга, якого він дуже любив і вважав за брата. Льоша каже, що така дружба, як була у них, дається долею. У їхній дружбі справді було щось магічне. Коли вони збиралися разом, навіть війна не здавалася такою важкою. Але цій дружбі не судилося тривати вічно. Ворожий FPV-дрон убив Сергія. Він до останнього намагався його збити, не побіг в укриття…
Десь у цей час у квартирі його матері, за її словами, хтось вимкне та ввімкне світло. Про те, що не стало її «хорошої доброї дитини», «її опори», вона дізнається тільки наступного дня. За словами пані Оксани, вона теж померла того дня.
Він не так хотів померти.
— У нас на одній позиції було поле з квітами. Там було так гарно. Я хотів би там просто лягти у траву і тихо заснути, — казав мені втомлено Сергій.
Сергій часто говорив зі мною про смерть. Він повторював, що йому не судилося повернутися з Донеччини. Можливо, тому він розповідав багато про дитинство, про перше кохання, про друзів, про рідні Суми, бомбардовані російськими ракетами.
— Ось усі говорять про переговори вже. Ви скоро повернетеся додому.
— Ти правда в це віриш, Олічко? Мені здається, я залишусь тут.
Сергію, як і всім солдатам, дуже боліла прірва між світом цивільним і військовим. Він до сліз переживав, коли йому казали, що він воює за гроші.
— Раніше, як були під окупацією, то «врятуйте нас!», а тепер: «ви ненормальні, що пішли воювати».
Мама Оксана розповіла, що цієї весни в період короткої відпустки люди, проводжаючи Сергія на Донеччину, все несли і несли продукти. «Вам, наші хлопчики», — казали. Добре, що вони встигли йому сказати.
Цієї п’ятниці в Бахмачі зберуться всі, хто любив Сергія, щоб попрощатися. Я дуже хотіла б сказати останнє «прощай», але транспорт із Мадрида до Києва — невблаганна штука. Вчасно приїхати я так і не зможу. Може, воно й на краще, у наших прощаннях завжди було багато якоїсь ніяковості та незручних пауз. Але на твоїй могилі, Сергію, я залишу квіти. Вони будуть сплетені з літер і слів, які я так довго шукала. Дякую тобі за твоє терпіння, за твій подвиг, за підтримку і за те, що знов повертаєш мене додому.
