Інтро
Для мене велика честь бути тут — у справжньому мистецькому укритті. Я щиро вдячний команді кураторів за довіру й запрошення. Для мене було очевидним, що я маю зголоситися, узяти на себе це зобов’язання і поділитися своєю роботою з художниками й художницями і звідси, і з-за кордону. Перебування в Харкові стане досвідом, якого я не забуду.
Моя мета, моє питання до себе в цій виставці (йдеться про виставку Fake it, Fake it — till you Fake it в Нью-Йорку у Gladstone Gallery, яку потім показали в Харкові. — Ред.): як можна поєднати аналоговий виставковий простір з цифровим світом? Це питання, яке я ставив перед собою. Ось кілька фотографій з неї.
Це речення не моє, я його знайшов: «Якщо ви хочете зрозуміти сьогодення, вам потрібно вивчити його мову». Звісно, це дає мені над чим поміркувати, і я не впевнений, що розумію нинішню мову. Це лише приклад того, як цифрове й аналогове можна поєднувати фактично в минулому. На першому зображенні — пост, як ті, що я роблю майже щодня. А ще є тема, яка, на мою думку, була цікавою — моя позиція як художника щодо антисемітизму, моя позиція щодо Гази й бойкотів. Я зробив заяву, пізніше знайшов цю цифрову заяву [піднімає телефон] і роздрукував її. Це приклад того, як це може працювати.
Простір у Gladstone Gallery — класичний білий куб площею 350 м². За 20 років я зробив там чотири виставки, дві з яких були персональними. Тож я добре знайомий з цим простором.
Я не роблю великих малюнків, я просто створюю малюнки, щоб нагадати собі про ідею, яку я мав. І, звісно, я хочу звернутися до реального світу. Ось деякі зображення, які є моїми джерелами: метавсесвіт, мистецька утопія та, звичайно, вплив і важливість мілітаризму, усілякі військові засоби й використання військових у метавсесвіті та цифровому світі, а також сучасні джерела з інформацією про важливість дронів, роль цифрових технологій у вбивствах один одного. І різниця відстаней між убитим і вбивцею. Оці проблеми, ці конфлікти є власне тим, чим я цікавлюся.
Колаж
Отже, у виставці я здебільшого використовую три різні джерела зображень. Перше — це зображення з відеоігор, аватари, як ось тут. Власне, усе базується на колажі. Робота, яку ви бачите, зроблена у тривимірному колажі. Я обожнюю колажі. Ось колаж Анни Гьох (Анна Гьох (1889–1978) — німецька мисткиня, представниця дадаїзму, багато працювала з колажем і фотомонтажем. — Ред.). Мені подобається синтез, коли речі начебто не поєднуються. Мені подобається, як вона (та колаж загалом) робить щось, що неможливо скласти разом.
Ось зображення з іншої виставки, яку я робив у галереї — про піксель-колаж: великі роботи також базуються на принципі колажу, що є основою всієї моєї роботи. Ці піксель-колажі — двовимірні колажі.
Аналогове – цифрове
Я дуже хотів опрацювати й надати форму зв'язку між аналоговим і цифровим світом. Це зображення зруйнованого будинку, до речі, з України. Я хотів зробити його дуже великим на стіні у двовимірному вигляді.
Потім, поза межами двовимірності, я працював у просторі з картоном, де ці елементи виходять з другого виміру, заважаючи і врізаючись у цифровий або символічний цифровий простір. Ось що я маю на увазі, коли кажу, що два колажі не можуть повністю збігатися. Але як художники ми повинні намагатися знайти форму і наполягати на її розвитку. Я намагаюся пояснити це через форму: від аналогового до цифрового, від другого цифрового виміру до третього виміру і від реального до віртуального.
Джерела, які я використовував для зображення руїн, походять з двох різних місць: війни в Газі, яка тільки почалася, коли я готував виставку, і, звичайно, зображення руїн в Україні, які вам знайомі набагато краще, ніж мені. Третє джерело — це відеоігри, які іноді неймовірно точно відображають те, що відбувається в реальності. Тож питання завжди стоїть між аналоговим і цифровим. Іноді зображення дійсно створюють віртуальний світ, а відеоігри повністю відповідають картинкам, які ми знаємо із сучасних ЗМІ. Це питання мене дуже цікавить.
Екрани
Мене цікавлять екрани — вони присутні скрізь. Мене захоплює їхня повсюдна присутність, різні види екранів, їхнє розташування та відстані між ними. А що особисто мене цікавить, то це те, що все навколо екрана не має значення. Усе зосереджено лише на самому екрані. Власне, екран стає центром усього. Ось чийсь екран у якому-небудь підвалі, а ось простір Christie's, де продають і купують мистецтво, зокрема екранне мистецтво.
Тож на своїй виставці я хотів розмістити величезну кількість екранів, як в інтернет-кафе чи як екрани спостереження. Тому їх було багато. І те, що я хотів, трохи безглуздо — щоб реальні екрани виходили з віртуальної реальності ноутбука чи іншого пристрою.
Джерела
Я дуже радий бути тут з усією інформацією, яку можу отримати, і з тим відчуттям, яке дає це місто. Адже зазвичай мої джерела інформації — з інтернету, а також з того, що я бачу на вулиці. Наприклад, мене завжди цікавив скотч, його матеріальність, те, як люди його використовують, зокрема, коли потрапляють в аварію. Вони використовують його, щоб швидко щось полагодити. Мене цікавлять подібні джерела.
Інші джерела — фотографії, які я знайшов в інтернеті, друкована продукція, як отут. І, наприклад, важливість підключення, усі ці дроти — це для мене важливо. Це і є джерело, подібні зображення, які я знайшов.
Доповнена віртуальність
Нам усім слід звернути увагу на термін «доповнена віртуальність». Віртуальність не повинна бути доповнена, оскільки, як ви добре знаєте, усе має свій кінець. «Доповнена віртуальність» — це термін, що широко вживаний у відеоіграх і технологіях метавсесвіту.
Ось кілька фотографій матеріалів: наприклад, я знайшов ці поблизу свого дому в Парижі [зображення зіп-пакетів]. І, звісно, таке зображення є моїм джерелом натхнення [зображення комп'ютерного столу]. Я знайшов багато подібних фотографій.
Fake it, Fake it — Till you Fake it
У цій роботі мені цікаво говорити про великий простір, але водночас не забувати про дрібні деталі. Це можуть бути баночки з-під енергетичних напоїв, запальничка, фейкові наркотики або шматок піци, яку хтось недоїв. Усе було зроблено з моїх матеріалів — картону, фольги, пінопласту. Це робота про деталі, але при цьому не забувається довкілля.
Назва Fake it, Fake it — Till you Fake it походить від ідеології fake it till you make it, яка виникла в Кремнієвій долині. Ідея полягає в тому, щоб створювати те, що неможливо, адже ти підробляєш це, доки воно не запрацює. Я сам, до речі, як художник теж не виключений з цього процесу. Я підробляю, доки це не спрацює! Це стосується як тематики роботи, так і її мотиву.
Добре ілюструє цей принцип Елізабет Голмс, яка була великою зіркою свого часу. Вона працювала на Кремнієву долину, намагаючись зробити те, що було неможливим. Вона була великою зіркою у просуванні Theranos, а тепер перебуває у в’язниці. Без оцінок і суджень, саме це стало основою для назви Fake it, Fake it — Till you Fake it.
А це зображення клік-ферми десь в Азії, де людям платять за те, щоб вони натискали на телефони, збільшуючи кількість кліків або вподобань. Тому в інтернеті людей завжди питають: «Ви не робот?». Якщо люди займаються таким, то вони не роботи. Є ще одне зображення — поліції. Це ілюструє божевілля оплати за лайки. Мене цікавить ця «технологія даремності», і саме тому вона присутня у моїй виставці. Мене цікавлять ці фейкові технології, і у своїй виставці я сам створив подібну фальш.
Двовимірність / тривимірність
Мені дуже подобається працювати з картоном, оскільки він допомагає відволікати увагу і створювати щось нове. Я вважаю, що це фантастичний матеріал для переходу від двовимірності до тривимірності.
Це не моє зображення, я його знайшов. Є багато зображень з картоном, які дозволяють поринути в третій вимір. Не так важливо, для яких цілей використовують цей матеріал, — це може бути для серйозних проєктів або макетів простору, як це часто роблять професіонали. Звісно, картон має велике значення для решти Європи. Наприклад, Amazon. Іноді картон також використовують для виготовлення табличок. Саме тому на моїй виставці все зроблено з картону.
Емодзі
Іншим джерелом, яке я використовував на виставці, стали емодзі. Ви можете побачити їх у кумедному контексті, але також у більш комерційному та, звісно, у військовому. Справа з емодзі полягає у створенні «більше». Вам завжди потрібно більше, більше. Це завжди про «більше». Тому на моїй виставці дуже багато таких емодзі. Я використав простір з висотою стелі 5–7 метрів, щоб повісити їх. Це була єдина річ на виставці, котра рухалася, бо в кутку я поставив вентилятор, що видував трохи повітря. Це не було щось дуже добре зроблене: вентилятор просто злегка рухав емодзі, іноді вони тремтіли або розсувалися у просторі. Також це був єдиний звук на виставці. Не лише рух, а й звук — «брр», який видає цей вентилятор. Художникам завжди цікавіше досліджувати форму, динаміку. Наприклад, тут вентилятор був у кутку, тому я поставив більше емодзі ближче до нього, що сприяло руху і втручанню в масу емодзі.
Це написано на стіні
Цей окремий твір мистецтва каже: «це написано на стіні». Це не від мене, але я хочу поговорити про це і про те, як я ним користувався. Це джерело з інтернету. Воно походить з Гонконгу, де журналісти змушені були виїхати через те, що китайська влада взяла верх. Тож журналісти залишили це повідомлення на стіні. Це ніби останнє повідомлення одного з них перед тим, як він покинув цей простір. Ви бачите, що простір уже порожній. Тому на моїй виставці я теж хотів залишити останнє повідомлення.
Ось текст, який я написав, і він є інверсією того, що написали вони. Але це мій текст — це те, що я думаю. Я використав простір галереї, щоб поставити питання про штучний інтелект. Звичайно, ми всі маємо з ним жити, і я порушив це питання по-своєму. Я теж маю думки про штучний інтелект. Я використав ці слова замість «штучного інтелекту» — «оптимізована мінімізація функції витрат як підполе прикладної статистики». І якщо ви сприймаєте штучний інтелект так, це набагато прагматичніше і змушує почуватися більш емоційно пов’язаним з ним.
Тож ця банальна робота в статистичному світі стала величезним громадським атракціоном протягом сорока п’яти днів у Нью-Йорку, і, звісно, я цьому радий. Що також стало несподіванкою, то це величезне висвітлення у пресі й велика критична конфронтація з моєю роботою, і я був щасливий з цього теж. І була критика, і я був щасливий. І що мене потішило ще — це, наприклад, якийсь журналіст у Чилі: він або вона написав/ла статтю про наш час і як ілюстрацію використав/ла світлину з моєї виставки. Я був радий подумати, що, можливо, моя виставка якимось чином відображає наш час.
І ще одне: хтось пожартував наді мною — попросив штучний інтелект відтворити мою роботу. Ці чотири фотографії — це не моя робота; це моя робота, але людина внесла її у штучний інтелект. Я не знаю, що саме він чи вона запитали в комп’ютера, але ось результат. І, звісно, це смішно. І завдяки цьому я — аналогова істота — знову опинився у цифровому світі. А потім, придивившись уважніше, я помітив щось дивне — можливо, збій штучного інтелекту: я побачив, що всі екрани цілі й неушкоджені. На моїй виставці всі екрани ушкоджені, і ушкоджені саме тим контентом, який демонструється. Можливо, це збій штучного інтелекту, для якого було незносно думати, що той інструмент, у якому він міститься, може бути пошкодженим.
Дякую, що слухали мене!
Питання від аудиторії:
Чому в людей лишається мотивація грати в ігри, в яких тривають війни за ресурси в реальному світі, коли технології можуть це краще?
Я поділяю це запитання. Наприклад, є зображення, яке хтось знайшов, використовуючи це [показує на голову]. Звичайно, воно виглядає як відеогра. Я можу лише припускати, чому воно здається таким захопливим, таким легким чи, можливо, таким потужним. Я намагаюся зрозуміти життя, бо для митця справа не в тому, щоб знайти відповідь, а в тому, щоб зробити її видимою і поєднати речі. Тож я бачу свою місію як художника в тому, щоб бути чутливим або, можливо, наївним, щоб демонструвати відмінності або їхню відсутність.
Є Світлана Матвієнко (письменниця, дослідниця, теоретикиня медій. — Ред.) , яка пише про це. Я стежу за її текстами, розмірковую над ними і думаю: можливо, це саме те, що я хочу показати у своїй роботі. Але не забувайте, що як митець я маю зосереджуватися на формі і працювати з нею. Світлана Матвієнко написала фантастичний текст у науковому форматі, але водночас і про події цієї війни в Україні (йдеться, очевидно, про книгу «Кібервійна і революція». — Ред.). Я дуже радий, що зміг його прочитати.
Коли у вас з’явився інтерес до воєнних руїн і зруйнованих об’єктів? У ваших роботах часто присутні війни. Ви згадували, що під час роботи над цією виставкою вибухнула війна в Газі. Як це на вас вплинуло? І як те, що ви зараз тут, у тривимірному просторі, впливає на ваш досвід?
Руїни цікавили мене зі самого початку роботи. Я не займаюся фетишизмом на руїнах, але мене філософськи цікавить той факт, що ми, люди, фізично, але й інтелектуально зацікавлені в руїнах — тому що вони, наприклад, сягають далеко в часі. Ми милуємося руїнами Стародавнього Єгипту, у Туреччині, в Італії, в Римі. Тому мене цікавить ця глибина часу. Мене філософськи цікавить ідея, що ми створені зі складених частин. Ми зберігаємо частини, конструкції, фрагменти. І тому мене завжди цікавило питання зруйнованого тіла, наприклад.
Повертаючись до вашого питання — сьогодні ми йшли повз повністю зруйнований будинок неподалік звідси, де колись жили люди. І, звісно, я зробив фотографію, тому що реальність повернула мене на десять років тому, коли я зробив Abschlag на Manifesta 10 у Санкт-Петербурзі. Така картина представляла те, що вже є в моїй свідомості, що щось зламано, забрано. Звичайно, я бачив це раніше, але я зворушений як людина. Я зробив посилання на те, що робив десять років тому, і тому мене цікавлять такі фотографії.
І оскільки ми вже говоримо про руїни, коли я казав про війну, про Газу, наприклад, так важко зрозуміти, де вони були і як це було насправді. У цьому є щось дуже цікаве, тому що коли щось є руїною, це зворушує нас, незалежно від того, де воно розташоване. І це питання мене цікавить.
В аналоговому світі справжні руїни іноді смердять. Як можуть смердіти цифрові руїни?
Я не знаю. Як митець я намагаюся зосереджуватися на візуальному, єдина компетенція, яка в мене є, — це використовувати візуальне. Моя увага, мої очі, мої власні очі, мої найвласніші очі призначені для того, щоб бачити речі. Крім того, я завжди думав, чи можу я побачити правду своїми очима? Тому я не знаю, я не можу сказати, як це пахне. Очі — мій єдиний інструмент.
Чому для цієї виставки обрано саме це медіа. Чи це найбільш природний шлях до Gesamtkunstwerk, або тотальної інсталяції, чи це пов'язано з порівнянням цифрового і аналогового?
Я роблю скульптуру. Gesamtkunstwerk — це термін, який я знаю, але я не знаю, що за ним стоїть. Я не роблю Gesamtkunstwerk. Я займаюся скульптурою і переводжу скульптуру з другого виміру в третій — з матеріалів, які є моїми. Фотокопії, скотч, картон, пінопласт і подекуди алюмінієва фольга. На цьому я намагаюся побудувати свою роботу, конфлікт у ній і мою спробу надати форму тому, що, як я бачу, потребує форми. З першої виставки я почав використовувати картон. І, звичайно, є багато повторень, але іноді трапляється кристалізація.
Ви кажете, що візуально втілюєте побачену реальність. Але є й інша реальність, коли ви приїжджаєте сюди зі своїм тілом, берете участь, прагнете побудувати якусь колективність, співприсутність. Як ця частина вашої практики взаємодіє з тим, що ви привезли, працюючи з цифровим?
Знаєте, я приїхав сюди, бо мене запросили. Я був в Індії, Китаї, Чилі, бо мене запросили. Як художнику це дуже важливо бути тут через свою роботу. Це маленький жест того, що я можу зробити як людина, а також як художник, щоб проявити солідарність до цієї фантастичної роботи тут, до цієї архітектури, до чудового колективу, який мене запросив, тому що вони поставили в цьому просторі проблеми, що горять. Іноді це просто частина моєї активістської сутності. Я активіст у своїй роботі. Це мій скромний внесок у те, щоб бути активістом. Це не велика справа, це просто будьмо людьми, будьмо художниками, робімо свою роботу. Це моя місія, ось чому я приїжджаю сюди. Але знаєте, є багато місць, куди мене не запрошують, а я туди не їду.
Розкажіть, що ви очікували побачити тут і що бачите зараз? Чи є якась різниця?
Я був рішуче налаштований приїхати. Звісно, я читаю газети та слідкую за новинами. Я знав, що газети й новини не завжди точно передають реальність. Тому я дуже радий, що зміг приїхати і торкнутися маленької частини цієї реальності. Потім я, звичайно, хвилювався, і ще більше через те, що моя родина хвилювалася за мене, тиснула на мене.
Я не знав, чого очікувати. Я людина, я боюся, як і багато інших людей, звісно, але я продовжую цю місію. Я повинен був зосередитися на лекції, яку мав прочитати — це перше. А друге, оскільки я тут лише день-півтора або два, у мене є дивне відчуття, яким я можу поділитися з вами. Ви сидите в поїзді, який переповнений, що приємно, і ви відчуваєте нормальність. І є знаки на вулицях, ви можете побачити речі, які тут сталися й чому, а також інші пам’ятки, і тоді з’являється відчуття, яке є новим для мене, але, звісно, не для вас — відчуття нормальності поруч із прірвою, де можна впасти в будь-який момент.
Але коли я приїжджаю сюди, я приїжджаю, щоб поговорити з вами, людьми, які живуть тут, працюють тут, ставлять питання про мистецтво. І це також мій час бути тут, поділитися з вами. А коли це закінчиться — я не знаю, що зміниться для мене. Мене завжди цікавить питання до художників тут, як війна змінила їхню роботу на майбутнє.
Томас Гіршгорн брав участь у виставці «Відчуття безпеки» в ЄрміловЦентрі. Сам ЄрміловЦентр — тепер ще й сертифіковане бомбосховище — став не лише виставковим простором, а й поштовхом для розвитку концепції виставки, яка перегукується з темою довготривалого проєкту самого Гіршгорна «ART=SHELTER» (мистецтво як притулок). Цю тему художник досліджує з часів війни в Перській затоці 1990–1991 років, розмірковуючи про роль і необхідність мистецтва під час війни.
У рамках виставки Гіршгорн провів чотири майстер-класи та публічну лекцію, присвячену своїй персональній виставці Fake it, Fake it — Till you Fake it (Gladstone Gallery, Нью-Йорк, 2024), у якій досліджує роль мистецтва в часи війни та потрясінь, ставлячи питання, як можна створювати мистецтво в умовах руйнування та конфлікту. Лекцію перекладала Анна Коломійцева.