У 1950 році недоброчесний і неголений, але багатий Анатоль (Жа-Жа) Корда (Бенісіо дель Торо) падає з неба в кукурудзу. Падає він на охопленому вогнем літаку після того, як вибухом знесло пів тулуба його секретарю, а надміру нервового пілота довелося катапультувати.
Корді вдається вижити. Але це вже шоста авіатроща за його участю — тож він задумується про вічне. І прикликає до себе доньку Лізл (Міа Тріплтон, дочка Кейт Вінслет), аби призначити спадкоємицею. Однак з цим виникають проблеми, бо Лізл:
А) скоро має скласти обітницю в католицькому монастирі, тож має певний вигляд і поводиться відповідно;
В) вважає Анатоля винним у смерті матері;
С) не розуміє, чому все має дістатися їй, якщо в Корди є ще 9 синів, які живуть при цьому не в палаці, а в гуртожитку через дорогу;
D) просто не хоче цієї роботи;
Е) є такою самою впертою, як татусик.
Але їм вдається домовитися. Лізл погоджується на випробувальний термін, під час якого Жа-Жа з її допомогою втілить проєкт свого життя — грандіозне будівництво в країні з міфологічною назвою Незалежна Фінікія. Мова про спорудження залізничного тунелю, циклопічної греблі і люксового готелю. З використанням праці рабів (!). Але міжнародна організація злобних бюрократів намагається завадити звершенню, підвищивши ціну на будівельні заклепки. Корда в супроводі Лізл знову стрибає в літак і рушає з візитами до норовливих партнерів у пошуках додаткових коштів. Тим часом замахи на його життя не припиняються.
Вес Андерсон — переконаний формаліст. Його режисура будується на усталеному наборі відпрацьованих до автоматизму прийомів. Ніяких півтонів, завжди чіткі і водночас стримані пастельні кольори. Інколи чорно-білі контрапункти. Камера статична або плавно рухається. Фронтальні і загальні плани, ігри в симетрію, павільйонні зйомки, кадр наче викреслений під лінійку. Актори, наскільки б смішні ситуації не були, працюють незворушно, наче за ними наглядає Бастер Кітон. Каст тріщить від зірок, і всі ці знаменитості з явним задоволенням грають друго- і третьорядні ролі. І, нарешті, структурування оповіді за принципом вставної новели. Нагадаю, «Французький вісник» (2021) розбито на рубрики, як журнал — від прологу (редакторського слова) до некрологу (на того-таки редактора). «Астероїд-Сіті» (2023) — телевізійна програма про п'єсу в п'єсі. Нарешті, «Фінікійська схема» — це коробки з-під взуття.
Анатоль пред’являє їх Лізл, відповідно підписані. У кожній — дані про окрему частину фінікійського проєкту та імʼя людини, яка може допомогти покрити дефіцит: принц Фарук (Різ Ахмед), Марсельський Боб (Матьє Амальрік), кузина Гільда (Скарлетт Йоганссон), дядечко Нубар (Бенедикт Камбербетч). Не позначені на коробках, але відіграють свої партії в інтризі схиблені на баскетболі підприємці Ліланд (Том Генкс) і Рейган (Браян Кренстон). Слід ще додати Пророка (Фарід Мюррей Абрагам), Валета (Віллем Дефо) та Господа Бога нашого (Білла Мюррея) з чорно-білого раю. У всіх цих людей і сутностей є більш ніж достатньо причин послати Корду під три чорти, але якимсь дивом йому вдається з усіма домовитись. Майже з усіма. А втім, маємо історію не про мистецтво угоди й навіть не про авантюриста, якому, за його ж словами, «не потрібні мої права людини». Це танець для двох.
Родина, благополучна або ні, для Андерсона завжди була важливою темою. Проте, мабуть, уперше саме стосунки дочки і батька стали настільки очевидним мотивом. Бенісіо дель Торо і Міа Тріплтон стараються як можуть, акторська хімія між ними присутня, але цього замало. Бо протистоять вони не тільки внутрішнім і зовнішнім демонам Корди, а й набагато могутнішому ворогу.
Тут варто згадати ще одну особливість Андерсонової стилістики. Він часто відштовхується від певного місця, яке постає як особлива, поетична територія, що формує героїв. У «Королівстві повні» (2012) заборонене підліткове кохання розквітає на малолюдному острівці. Готель «Гранд Будапешт» (2014) — ностальгічна резервація міжвоєнної Європи. «Острів собак» (2018) — локалізована серед моря утопія колишніх друзів людини, які спокійно обходяться без людей.
Але в «Схемі» такого магічного місця немає. Віртуальну Фінікію, напівзруйнований палац Корди чи захаращений ресторан з епілогу до уваги не брати. Анатоль і Лізл метушаться по світу, але дому як інтимного символічного простору для них — для родини, що народжується в муках, — не знаходять. Звісно, коробки, в які вони пірнають, вистрілюють сюрпризами різного ступеня дотепності. Утім ці багатолюдні зупинки в їхньому екзистенційно-бізнесовому турне, здається, трапляються радше заради того, аби чергова зірка продемонструвала себе з призначеним їй за сценарієм гегом. На розвиток головної лінії батько — донька це пригодницьке ревю ніяк не впливає. Про чорно-білий рай взагалі тільки одне питання: нащо він потрібен? Відповідно, дивовижне перетворення Анатоля з жорстокого і цинічного ділка на щиру, емпатичну людину видається не надто переконливим. Андерсон раніше вмів досягати емоційного потрясіння за допомогою іронічних трюків. Але раніше його цікавили люди — а зараз, здається, більше захоплюють коробки з яскравими наліпками.
Отже, дві схеми. Одну утнув Корда, другу — той, хто придумав Корду. Корді вдалося. А у старого доброго Веса — ґвалт і сумбур, подекуди навіть смішний, і по тому.
Вірні шанувальники все це доброму Весу подарують. Та і я, на пару десятків хвилин відклавши амплуа кінокритика, прокатався на цій рипучій розхлябаній каруселі собі на втіху. А потім забув.