Ольга Токарчук виросла на заході Польщі, в Сулехуві Зеленогурського повіту Любуського воєводства. Її бабуся родом з України, свого часу одружилася з поляком. Майбутня письменниця разом з батьками переїхала до Кетша, де закінчила загальноосвітній ліцей ім. Норвіда. Є випускницею факультету психології Варшавського університету. Під час навчання опікувалася людьми з розладами психіки як волонтерка.
Після університету працювала психотерапевткою у Валбжиху. Цікавилася роботами Карла Юнга, які вплинули на її творчість. Коли перші літературні твори набули популярності, звільнилася з роботи і переїхала до Нової Руди в Судетах. Краєвиди і звичаї цих місць змальовано в кількох її творах.
Дебютувала 1979 р. з оповіданнями в журналі «Навпростець» під псевдонімом «Наташа Бородіна». Перший роман «Мандрівка людей книги» (1993) отримав премію Польського товариства книговидавців. Другий роман «E. E.» (1995) розповідає про дозрівання дівчинки, яка набуває паранормальних здібностей, а потім так само раптово втрачає їх.
Широке визнання Токарчук приніс виданий 1996 року роман «Правік та інші часи», який згодом став важливим кроком до здобуття Нобелівської премії. Надалі що два-три роки авторка видавала нову книжку, що мала успіх і в читачів, і в критиків: збірка оповідань «Шафа» (1998), роман «Дім денний, дім нічний» (1998), збірка оповідань «Гра на багатьох барабанчиках» (2001), три повісті «Останні історії» (2004).
Над романом «Бігуни» (2007) Ольга працювала три роки. Хоча більшість нотаток робила під час подорожей, це не книжка про мандри. «У ній немає описів пам'яток чи якихось місць, — каже Токарчук. — Це не щоденник мандрівки й не репортаж. Я радше хотіла придивитися до того, що значить подорожувати, рухатися, переміщатися. Який у цьому сенс? Що це нам дає?». Як зазначає, «писання романів — для мене перенесене в зрілість розповідання собі самій казок. Так, як це роблять діти, перш ніж заснути. При цьому користуються мовою, що знаходиться на межі сну й дійсності, описують і вигадують». 2008 року за «Бігунів» Токарчук отримала літературну премію «Ніке», а через 10 років — Міжнародну Букерівську премію.
Роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» (2009), однією з тем якого є радикальний захист тварин від мисливців, аж до вбивства останніх, викликав бурхливі дискусії й був екранізований Аґнешкою Голланд під назвою «Слід звіра». Фільм отримав Приз Альфреда Бауера на Берлінському кінофестивалі.
Роман-літопис «Книги Якова» спричинив ще більший розголос. За словами Оксани Забужко, у цій книзі Токарчук вивела «формулу польського імперіалізму», що стало причиною обструкції письменниці з боку ультраправих. Сама Токарчук пояснює це так: «Я в цій книзі підважила три речі, "абсолютно зрозумілі" для кожного поляка, який склав іспити в школі. Я показую, що Польща проводила колонізаторську політику на сході, тобто на українських теренах. За це мене обізвали "бандерівською курвою". Друга річ стосувалася євреїв. Я назвала поляків убивцями євреїв, за що мене назвали "жидівською попихачкою". Третє, що я сказала — що кріпосницька система, яка панувала в Речі Посполитій, була рабською». Поза тим авторка також отримала тисячі листів підтримки, а також ще одну премію «Ніке».
Міжнародне визнання творчості Токарчук невпинно зростало. У 2019 р. британська газета The Guardian включила роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» до списку 100 найкращих книг ХХІ століття. У 2023-му німецький тижневик Die Zeit опублікував список 100 найкращих книг світової літератури, до якого увійшла і книга «Бігуни». Торік The New York Times включила повість «Емпусіон» до списку 100 найкращих книг року, а американський тижневик Time розмістив «Веди свій плуг...» під номером 73 у списку 100 найкращих трилерів, опублікованих після 1800 року. Цьогоріч німецький тижневик Der Spiegel опублікував список 100 найкращих книжок 1925–2025, «Книги Якова» увійшли до нього.
2019 року Ольга Токарчук отримала Нобелівську премію в галузі літератури. На думку комітету премії, авторка «ніколи не розглядає реальність як щось стабільне або вічне. Вона конструює свої романи в напрузі між культурними протилежностями; природа проти культури, розум проти божевілля, чоловік проти жінки, дім проти відчуження».
Назагал книжки Токарчук перекладено 27 мовами.
Письменниця провадить лекції з написання прози в Літературно-мистецькій студії Ягеллонського університету в Кракові, є членкинею партії «Зелені 2004», а також входить до редколегії щоквартального журналу «Політична критика». Від першого шлюбу з видавцем Романом Фінґасом має сина Збишека (1986 р. н.) Її теперішній чоловік — філолог Ґжеґож Зиґадло. Вегетаріанка. Живе у Вроцлаві, має будинок у Краянові.
Зустріч Ольги Токарчук з українськими читачами в Києві модерував філософ, есеїст, перекладач і голова ПЕН Україна Володимир Єрмоленко. Свої питання письменниці поставили також слухачі, серед яких був і кореспондент LB.ua. Пропонуємо найцікавіші фрагменти розмови.
«Література об'єднує людей поза культурами, понад культурами. Дозволяє проживати життя інших»
Володимир Єрмоленко: Пані Ольго, що вас привело в Україну? Одна річ — просто бути волонтеркою на дистанції, інша — бути присутньою фізично.
Коли почалася війна, я була у Варшаві. Пам'ятаю, ми з Наталею Сняданко (українська письменниця, перекладачка. – Ред.) стояли біля якогось готелю, я тоді ще курила, ми говорили про це. Усе, що відбувалося, не вкладалося в голові, тому що я жила з думкою про те, що війна — гріх минулого, який ніколи не повториться. Ми з Наталею переконували себе, що це от-от закінчиться, бо це неймовірно дурна ситуація, що це абсолютно нереально...
Відтоді не було дня, щоб я не думала про вас. Війна весь час присутня в моєму житті. Часом я думаю про неї більше, часом менше, часом це замітка, часом новини про обстріли або розмови у фейсбуці з людьми, які їдуть в Україну допомагати. Це передачі, завезені на вокзал, або приватні діалоги за кавою. Таких людей, як я, у Польщі дуже багато. Ми весь час думаємо про вас. Тож я хотіла сюди приїхати, бути тут з вами фізично, з вашим колективним тілом, щоб розуміти, як ви справляєтеся з цією жахливою ситуацією, як ви живете.
І ще одна річ. Я не політикиня. Я письменниця, я створюю оповіді, які далі йдуть у світ. Хочу прислужитися вам ще в такій ролі.
В.Є.: У нобелівській промові ви багато говорите про чутливість. Писання є для вас способом прожити життя інших людей?
Так, літературу для своїх потреб я визначаю як особливу форму близького контакту з іншою людиною. Може, на другому в місці після сексу (сміється). Пишучи і читаючи про різні світи, різні побутові деталі, ми входимо в дуже близький контакт, який не був би можливим в іншій ситуації. У Києві я сьогодні бачила ресторан «Муракамі». Читаючи книжки Муракамі, ви можете побачити Токіо його очима, зрозуміти його фантазії, уявлення, страхи. Література об'єднує людей поза культурами, понад культурами. Дозволяє проживати життя інших.
Але хочу додати те, що, можливо, прозвучить контроверсійно: я літературу сприймаю ще й як загальну оповідь про людину, про її зв'язки, про її місце у світі. Тому літературою з цієї перспективи може бути кіно, театр, навіть комп'ютерна гра, яка дає можливість участі в житті персонажа.
В.Є.: Виходить, література існувала до книжок?
Можливо, нам потрібне нове слово для цього.
«У письмі ми можемо дозволити собі те, чого не дозволяємо в дійсності»
В.Є.: Коли я читав «Правік та інші часи», в мене було враження, що ви схиляєтеся до магічного реалізму, який здається реалістичнішим, ніж простий реалізм. Чи можна сказати, що деякі жанри, які ми можемо назвати фантазійними, сюрреалістичними, інколи мають більший дотик до реальності, ніж реалістична література?
Добре, що ви про це питаєте, я багато про це думала. Людський досвід виходить за межі простого віддзеркалення реальності. Ми насправді дуже мало знаємо про світ. Слів недостатньо, реалізму недостатньо. Ми не знаємо, як використати мову, щоб це висловити. Мова стає дуже простою, точковою, дає тільки вказівки, щоб наш розум міг заповнити те, що є між словами. Мені спадає на думку остання книжка Сергія Ждана «Арабески», який використовує таку воєнну мову. У письмі ми можемо дозволити собі те, чого не дозволяємо в дійсності. Література дає можливість ставити морально сумнівні питання і шукати на них відповіді, можливість дивитися на світ очима когось, кого ми ніколи не зустрічали, чи безкарно вбивати, наприклад, мисливців, як у моїй книжці «Веди свій плуг понад кістками мертвих», і ніхто не буде нас за це переслідувати. Література використовує аналогії, метафори і весь той інструментарій культури, в якій ми виховані.
В.Є.: Ваша оповідь нелінійна. І коли я читав «Бігунів» або «Правіка та інші часи», в мене спочатку було враження, що це колажування, спроба поєднати абсолютно різні реальності. Так працювали авангардисти. Але потім — не знаю, чи ви погодитеся — в мене з'явилася метафора дерева. Дерево росте не лінією. Ви ведете свою оповідь, з гілочки виходить друга гілочка, потім ще одна.
Це чудова алегорія для книжок. Дерево розгалужується, з'являються нові гілки, пагони й листки. Часом дерево квітне, але зберігає форму дерева. Я для себе використовувала метафору сузір'я. Уявіть, що ви виходите вночі на терасу, дивитеся на небо, всіяне мільярдами зірок. А наш мозок драматично шукає порядку в усьому, тож ви цим розсипам автоматично надаєте якихось форм. А оскільки ви наповнені різними оповідями, то бачите в цих формах Кассіопею, Оріона чи Велику Ведмедицю. Власне, письменник дає можливість на якийсь час увійти в цю історію, там побути, співвіднести зі своїм життям. Ще додам: сузір'я також працює як метафора різних віконець на наших екранах, де ми бачимо то якийсь запис, то дискусію, то коментар. І нам дуже складно скласти з віконець, що спливають на екранах, якусь цілісність.
В.Є.: Як до вас приходять історії, персонажі? Чи зберігаєте в пам'яті оцю першу зустріч з майбутньою книжкою?
Найчастіше я про щось чую чи читаю, і ця історія мене може зацікавити. Знаком, що це може бути книжка, є те, що я починаю одержимо про це думати. Тобто воно мною оволодіває. І це не тільки емоція — має бути також інтелектуальний гачок, щось нез'ясоване, недорозказане, замовчане, що хочеться дослідити. Часом це історія, яку вже розповіли інші люди, але мені здається, що там є друге дно і цю історію можна інакше і краще інтерпретувати.
В.Є.: Тут не можна не згадати про ваш роман «Книги Якова» — він найбільше, мабуть, підпадає під те, як ви описали свій метод. Але я запитав би про інше. У цьому романі є дуже цікава нараторка, яка йде крізь часи й простори. Проте література XX століття відкинула такий тип оповідача, а ви його повертаєте.
Цю оповідачку я спочатку для жарту називала нараторкою від четвертої особи, але зараз у польському літературознавстві дійсно почали використовувати цей термін. Він виказує спільну потребу поглянути на світ з вищої точки, вищої перспективи, ніж ми мали раніше. Нам уже недостатньо оповідей, які хтось веде суб'єктивно про себе, чи оповідей, розказаних іншими, чи книжок, написаних раніше, тому що вони не дають можливості осягнути світ, який маємо зараз. І нам дуже потрібне око, яке зможе поглянути мовби згори на весь той візерунок, у якому ми є. У «Книгах Якова» саме така оповідачка.
В.Є.: Наскільки я розумію, ви дуже критично ставитеся до туризму. Мені здається, що ідея подорожі має сенс, коли прямуємо до місця, що має свою природу, незалежно від того, рухаємося ми туди чи ні. Тобто оцей пошук власної ідентичності й водночас відкритості до інших ідентичностей — це і є метафора подорожі, можливо, певного паломництва. Можливо, література і культура є таким пелеринажем?
Так, література є паломництвом. Мені здається, що туризм і оце прагматичне прагнення побачити інше місце дає нам відчуття, що це місце теж нам належить, що цей світ нам належить. Я позавчора повернулася з Італії і бачила там натовпи людей, які заповнюють буквально кожен фрагмент простору. І мені подумалося, що сучасний туризм — це пережиток нашого давнього номадизму. Ми ведемо осілий спосіб життя не так давно, а насправді ми тисячі років були мандрівниками.
Ідентичність зараз дуже модне слово. Я вже перестала цим цікавитися. Але мені здається, що ми не народжуємося з ідентичністю. Ідентичність — це випадковість нашої зустрічі з культурою, в якій ми народилися. На мене, найбільшою свободою є право вибирати свою ідентичність, і ніхто не може змусити нас до такого вибору. І це стосується як транспереходу, небінарних людей, так і, власне, боротьби за національну ідентичність — ніхто не має мені на неї вказувати.
«Українці опинилися на першій лінії боротьби за цивілізацію проти варварства»
В.Є.: Щодо роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Мене вразило, як ви там пишете про гнів. Для нас в Україні це дуже важлива тема. Коли ми приїжджаємо до Західної Європи, то нас сприймають як людей гніву, тому що він скерований на нашого ворога. Чи може бути гнів правильним?
З одного боку, гнів може бути руйнівним, водночас гнів — це те, що спричиняє розвиток. Мені здається, це навіть є в книжці, коли, наприклад, немовля, закутане в пелюшки, розгнівавшись, починає звільнятися з цих пут. Гнів — це щось позитивне в ситуації загрози. Він веде до свободи, захищає наші кордони. Ви, українці, маєте право цього праведного Божого гніву, коли вас атакували, коли росіяни стріляють, нищать будинки, убивають людей.
В.Є.: Що таке українська боротьба для вас?
Україна бореться за цивілізацію. Українці опинилися на першій лінії боротьби за цивілізацію проти варварства, проти жорстокості. Власне, мені бракує слів, щоб описати, чим є Росія, чим є росіяни. Не знаю, як ви бачите це зі свого боку, але я сподіваюся, що маєте багато підтримки з усього світу, бо світ теж розуміє, що ви боретеся за цивілізацію. У Польщі був великий підйом підтримки для України, велика хвиля солідарності, якої я не бачила ще з часів «Солідарності», тобто з 1980 року. Більшість поляків на вашому боці.
(Далі модератор передав мікрофон у зал, і присутні могли поставити свої питання.)
Ми говорили сьогодні про те, що найбільша свобода — це обрати ідентичність, яку ти підтримуєш. Яка роль, на вашу думку, письменників у виборі національної ідентичності їхніми народами?
Мені тут знов пригадується моя розмова з Наталкою Сняданко, ще до 2014 року. Бурхлива дискусія про ідентичність. Я усвідомила, що ми не розуміємо українців, бо вони в іншій геополітичній ситуації. Ми на ту мить у Польщі дуже критикували і деконструювали нашу національну ідентичність, бо вона нам здавалася замалою після вступу до ЄС. Люди стали багатшими, відкритішими до світу, більше подорожували. А Наталка мені розповідала, що її діти дивляться якісь російські канали і вона має це весь час вимикати, бо то суцільна пропаганда. Я усвідомила, що ми маємо цю свободу не перейматися нашою національною ідентичністю. Вона здається нам великою мірою колоніальною, патріархальною, такою загумінковою, і ми маємо змогу свою енергію скеровувати в інше русло. Українці в зовсім іншій ситуації.
«Пам'ять — це тендітний, нерелігійний культ предків»
Ви закінчили факультет психології Варшавського університету. Наскільки цей фах вплинув на вашу творчість?
Ми потрапляємо в університети, коли нам 18–19 років, коли наш розум ще не сформований. Ця освіта — перше форматування розуму, розбудова структури, на яку пізніше ми дочеплюємо інші досвіди. У моєму випадку це форматування відбулося через психологію і розуміння того, що наші реакції та рефлексії пов'язані з психічними процесами. Я взяла зі собою з навчання і психотерапевтичної роботи те, що, хоча люди, на перший погляд, дуже різні, є глибинний рівень, на якому ми маємо щось спільне, незалежно від мови й культури. І ще те, що кожна людина — окрема оповідь. Насправді кожна людина у світі могла б написати свій великий роман.
Дмитро Десятерик: То в мене до вас питання як до фахової психологині і письменниці: що таке пам'ять?
Я сказала б, що пам'ять — це тендітний, нерелігійний культ предків. Це про те, ким вони були, що зробили, чого досягли. І це те, чим займається історія. Багато про це думаю останнім часом. Не знаю, чи ви замислювалися, що за кожним з нас є дуже багато людей, що жили перед нами. І це були розумні люди, які створили свій дім, свою мову, які є переможцями, героями. І коли я думаю про людей, які стоять за нами, то уявляю, що десь ці всі ряди об'єднуються і доходять до точки, в якій тільки одна людина, що була нашим спільним предком. Ця перспектива дуже змінює уявлення про світ. Пам'ять — це уважність до тих, хто був до нас, до тих, хто створив цей світ для нас і привів нас у цей світ.
«Я переконана, що після війни на вас чекає літературний бум»
Ви сказали, що приїхали в Україну, щоб відчути наше колективне тіло. Як це колективне тіло виглядає, наскільки відрізняється від ваших уявлень?
Я дуже здивована, бо все виглядає зовсім не так, як я уявляла. Думала, що коли точиться війна, то ніхто не прибиратиме, не саджатиме квітів. Я зачарована чистотою і красою Києва, цим спокоєм і самовладанням. Я лише пів дня тут, але ті короткі прогулянки так мене захопили! Я знаю, що десь далеко є рани і шрами, але, можливо, це колективне тіло має такі регенераційні можливості, таку стійкість, такий імунітет, таку силу, яка дозволить після війни Україні розквітнути і просто сяяти. Не знаю, як про це говорити, бо дуже зворушуюсь.
Ви сказали про неймовірну солідарність з українцями. Чи це також поширюється на інтерес до української культури й літератури?
Звісно, зацікавлення українською культурою дуже велике. Я живу у Вроцлаві, там є два видавництва, які ще до війни видавали багато українських книжок. І це проявляється в різних стипендіях, у запрошеннях ваших письменників. Так я познайомилася з Катериною Бабкіною, яка певний час жила у Вроцлаві, з Оксаною Забужко. Сергій Жадан активно присутній у Польщі своїми текстами й концертами. На зустрічах, які відбувалися в нашому Домі літератури, мені здається, українці були найчастішими гостями. Нам дуже цікаві молоді голоси вашої літератури. Нас усіх страшенно вразила смерть Вікторії Амеліної, яку я знала теж особисто. Ми просто не могли повірити, що таке може бути.
А ще мене дуже цікавить те, що українська література розповість нам після війни. Під час війни мова ніби скуйовджується. Для того, щоб писати, мені здається, потрібна дистанція. Я переконана, що після війни на вас чекає літературний бум. Українські письменники зараз у своєму колективному розумі тестують те, що є неможливим, тобто ви проживаєте і тестуєте речі неможливі. І тому мені дуже цікаво, як це виглядатиме. Думаю, сьогодні серед нас у залі є майбутні письменники чи письменниці.
«Я люблю дивитися на світ очима малих речей»
Без цього питання не обійтися: як ви відреагували на новину про Нобелівську премію? Що вона змінила у вашому житті?
Розкажу вам анекдот. Ми з чоловіком їхали Німеччиною, і в мене почав дзвонити телефон. Я побачила шведський номер, згадала, що це день премії, і подумала, що дзвонить хтось із журналістів, бо мені щороку дзвонять і просять прокоментувати, що я думаю про цьогорічного лавреата. Тож вирішила не відповідати, тому що навіть не знаю, кого нагородили, але чоловік наполіг: «Ну візьми слухавку». І мені серйозний голос англійською сказав: «Пані Ольго, ви лауреат Нобелівської премії. Я вас вітаю». На що я відповіла: «Ні». А голос сказав: «Так». Я знову сказала: «Ні». А він знову: «Так». Це була найбільш ідіотська розмова, яку можна уявити, бо інші письменники мають якісь заготовки і серйозно відповідають. А я отак відреагувала.
Звісно, премія додала мені впевненості, оскільки я часто висловлюю думки, що не співпадають із загальним трендом. Мене й раніше важко було збити з пантелику, але після премії я більше довірилася собі. І навіть більше відчула потребу висловлювати свої думки. Наприклад, дуже швидко після вручення написала книжку есеїв. І також, на щастя, не втратила приємності писання. Оскільки я вже не отримаю жодної премії, то моє письмо таке чисте і невинне. Я просто вже не мушу страждати (сміється).
Чи пишете ви зараз нову книжку і про що вона?
Так, пишу. Я пообіцяла собі, що це буде мій останній великий роман, бо я вже не маю стільки сил, аби писати твори обʼєму «Книг Якова». До речі, кумедний збіг: я пишу там про ідентичність. Діється одразу ж після завершення Другої світової на західних теренах Польщі, які після Ялтинської конференції країна отримала від Німеччини. На цих територіях утворюється плавильний казан з народів. Багато культур, багато етносів, такий Дикий Захід Польщі. І з цього всього має утворитися нова спільнота.
Уявімо, що ви пишете новий роман про Україну. Кого б ви обрали центральним голосом у цій книзі, які люди, речі або місця найточніше передавали б наші обставини?
Цікаве завдання. Я точно дивилася б очима літньої жінки, в якої знищили дім, чиї родичі загинули. Дивилася б очима собаки десь у розбитому селі, який уже три дні не їв і чекає на господаря. Дивилася б очима річки, забрудненої хімікатами, в якій уже немає ніякого життя. І це був би дуже страшний роман, але й поганий, бо однобокий. Тому я також подивилася б на реальність очима двох жінок, які сьогодні їли в ресторані «Муракамі» — молодих, повних життя й енергії. Очима тієї пані, яка біля бордюру із собакою збирала якісь гілочки. Подивилася б очима читачів, які є тут у залі. Ви прийшли сюди, тому що ви любите книжки Ольги Токарчук, любите читати і частина з вас має написати свою книжку. Тобто я люблю дивитися на світ очима малих речей, тому що тоді світ справжніший, ніж те, як ми звикли його бачити.
